8 січня 2015 року видатному українському поету-шістдесятнику Василю Симоненку було б 80
Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Є в Лубенському районі на Полтавщині невелике село Біївці. Там 8 січня 1935 року в селянській родині побачив світ Василь Симоненко. Іще зовсім малим був Василь, як батько покинув сім'ю, тому й писав поет:
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
Ріс майбутній поет із матір'ю Ганною Федорівною – людиною з щирою поетичною душею, закоханою в народну пісню, передала все це і синові, виховувала за мудрими заповідями народної педагогіки.
У вихованні сина допомагали дідусь Федір та бабуся (померла, коли Василь був ще зовсім малим). До смерті залишився Василь вдячним за любов, за ласку, за виховання, за все, що потім викликало роздуми про суть життя, своїй матері та дідові, який замінив йому батька. Дід багато читав, розповідав онукові про минуле, давню історію краю, співав пісні. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: «Безсмертячко ти моє кирпате...» То ж і не диво, що в одному з перших своїх віршів «З дитинства» Василь написав:
І плачу, було, й сміюся, Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі дідусю,
За те, що ти дав мені...
Цій людині він присвятив кілька поезій і новелу. Непоправне горе змусило його написати вірш «Дід помер».
Тяжкі роки випали на долю майбутнього поета. Перед його дитячими очима пройшло лихоліття війни — голод і холод, щоденний страх від бомб, снарядів і куль. Потім — довгождана перемога, сльози радості матерів. А ще важка повоєнна праця односельців. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни...
Спершу Василь навчався в Біївецькій та Єнківецькій школах. Зовсім не було зошитів, писали на папері, який потрапляв під руки, не вистачало й підручників, чорнило часто робили з бузини, а якщо вдавалось дістати «хімічний» олівець, тобто із стержнем, що розчинявся у теплій воді, то це вже була велика радість. Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці, що за дев'ять кілометрів від Біївців
Щодня за будь-якої погоди ходив Василь до школи. Доки дійде — уроки повторить, обдумає прочитане й почуте на уроках. Вчителі відзначали, що Василь Симоненко був старанним та наполегливим, охоче користувався додатковою літературою, перечитав усі книги зі шкільної бібліотеки. Він мав альбом із фотографіями однокласників, під кожною — віршований підпис.
Вчителька Уляна Миколаївна Демченко у своїх спогадах про Василя Симоненка розповідає: «Василь Симоненко вчився в школі, коли я тільки-но прийшла працювати учителем математики 5—7 класів. На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір'ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень...»
Ось звідки в нього і старанність, і знання, і почуття обов'язку та відповідальності.
Витязем молодої української поезії , людиною короткої, але яскравої, як спалах, долі назвав Василя Симоненка Олесь Гончар. У першому і єдиному інтерв’ю кореспондентові українського радіо після виходу першої збірки поезій Василь Симоненко говорив: "Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть.
Найбільше боюся нещирих друзів.
Більше мені сказати про себе нічого".
Усього 28 весен кували зозулі полум’яному витязеві молодої української поезії Василеві Симоненкові. Його вірші вивчають напам'ять, цитують, кладуть на музику. Посмертна слава виявилася тривалішою і міцнішою, ніж прижиттєва. Сучасник поета Дмитро Павличко висловив думку, що «Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав».
У вірші "Пам'яті Василя Симоненка" харківський поет, ровесник поета Микола Побелян написав:
Я Симоненка переріс літами -
Яка несправедливість на землі:
Пересічні Миколи - разом з нами,
А помирають віщі Василі.
Виспівані щирим серцем, його поезії живуть і вражають глибиною думки і художньою досконалістю. Їх читають і люблять мільйони людей. Симоненко іде до нас, несе свою поезію, мов щире слово, несе пісню і мову материнську.
Якщо хочете дізнатись більше про поета або прочитати його вірші, скористайтесь наступними джерелами:
Немає коментарів:
Дописати коментар