19 березня святкує свій ювілей жива легенда української літератури Ліна Василівна Костенко, беззаперечний духовний олімп України і "голос народу". Поетеса, прозаїк і громадська діячка, уже багато років вона залишається справжнім борцем з неправдою, показовістю, пристосуванством, а зброя її – твори.
У вірші "Доля" Ліна Василівна зізнавалась, що ніколи не жалкувала про свій життєвий вибір і не плакалась на власну долю:
Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
Своїм життєвим кредо вважає свободу і правду:
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Вирізняється надзвичайною самокритичністю:
Химерна, важка, вибухова,
яку вже ніхто не спасе,
а може, я тінь мого слова,
от тінь мого слова, і все.
А може, я лиш аберація,
вібрація ритмів і рим,
а інше все — декорація,
полуда, гримаса і грим.
За цим тимчасовим фасадом,
де стільки любові й тепла, —
людиною, річкою, садом
я тільки у слові жила.
У вірші про Шевченка Ліна Василівна писала:
Бо пам’ятайте, що на цій планеті
відколи сотворив її Пан – Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Тоді вона точно не здогадувалась, що сама стане не тілки поетом для епох а сама стане епохою в поезії. У епіцентрах її творчості – Пам’ять, Любов, Природа, Творчість – та ключовим словом є Україна:
А ви думаєте, що Україна так просто? Україна – це супер! Україна – це ексклюзив.
Сміливо, виважено й потужно висловлюється Ліна. Це волає її чесне, обґрунтоване пережитим, сумління. Читайте – і судіть самі.Про владу:
Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
Про українських чиновників:
Чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.
Про державу:
Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: "Держава ? це я". Так, держава ? це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава ? це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
Про вирішення проблем:
У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама.
Про страх:
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
Про менталітет українців:
Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
Вона органічно не приймає зраду, моральну безпринципність, усілякі поступки Злу… Мудрість її творчості поза часом, а кожен рядок читається чи як життєва порада цінувати свою індивідуальність
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
чи прохання:
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
А ще авторка зізнавалась, що
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила.
Як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук нестудених.
І ще один штрих до портрета Ліни Костенко. Коли їй було 60 років, дочка сказала те, що могла б повторити й нині: ,,Мама дуже молода. Мамі ніколи не є років. Їй є тисячоліть – і знання, і трагедій, і пошуків, і прозрінь. І є ота мить, з якої вона знову починає життя спочатку”.
Із роси й води, вельмишановна ювілярко!
Немає коментарів:
Дописати коментар