Україна тому стала Україною, що в неї був Шевченко

Щороку приходить до нас весна, а з нею – Шевченківські свята. З 1918 року вшанування пам’яті Великого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним.  І  хоч минуло досить багато часу, народ пам´ятає, знає і шанує свого генія. Творчість Шевченка, яка має не тільки літературно-мистецьке, а й величезне суспільне значення, і є завжди актуальною. Тарас Шевченко - не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, художник, який залишив велику образотворчу спадщину - понад тисячу творів. Геній Шевченка надзвичайно широкий, багатогранний.

  Коли говоримо «Тарас» -  немає такого українця, який би не знав, про кого йдеться. У цьому імені вся наша історія, усе буття, уява і надії. "Тарас" у перекладі з грецької означає «бунтар». Справді, бунтарство, є невід’ємним мотивом неспокійного, штормового моря шевченкової поезії. Він - вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу.

   Для України Шевченко – спасіння. Ніколи українець не забуде своєї мови, якщо читатиме «Кобзар», бо  у ньому - кладезь ідей  і неймовірної сили, виплеск сутнісних для українців переживань .

   Ім'я Шевченка ніколи не підлягало забуттю. Мало хто з великих людей був таким популярним за життя. В 40-х роках ХІХ століття поезії Шевченка були особливо популярними серед молоді, про що не раз говорили його сучасники.

   За словами Івана Дзюби, «уже для багатьох поколінь українців Тарас Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія його всеприсутності, всезрозумілості та всезнання про нього. Кажу: ілюзія, бо до справжніх всеприсутності, всезрозумілості та всезнання завжди було і завжди буде далеко. Шевченко як явище велике й вічно живе - невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка».

   Ми цінуємо духовне й естетичне багатство його творчого світу, захоплюємося ідейним авангардизмом і високим громадянським образом, політичною і моральною принциповістю, його органічною належністю народові та багатьма іншими якостями, що пов'язані в нашій свідомості з його іменем. Але чи завжди і чи сповна можемо собі уявити, що за цим стояло, скільки це коштувало самому митцю? Якими були випробовування й спокуси, сумніви та вагання, хибні кроки й жалі за них?

   Не все, що говорилося про Тараса Григоровича, було правдою, але і правда часто була здрібненою. Він же своєю творчістю намагався відкрити нам основи, на яких тримаються людина і світ.  І сам його життєвий шлях може сказати не менше, ніж його творчість.

    Дослідники творчості поета зазначають, що ще у ранній, так званий Петербурзький період свого життя Тарас усвідомлює і свою самотність, і свою пророчу місію воскресіння Слова, і своє призначення Поета як виразника волі Господа. Шевченко розуміє, що Слово має набути особливої духовної сили, інакше воно не відкриє рабські вуста, не запалить серця святим вогнем творчості, не стане духовним пастирем рідного народу. Поет відчуває в собі це Слово. Тривожить Шевченка інше - сам шлях його Слова до народу України. Призначення Слова спрямоване у майбутнє, тому поет відчуває естетичну необхідність пробудження духовної енергії, яка вливалася б у процес національного самоусвідомлення народу.

   Національна слава України, її велич та християнська віра хвилюють поета, тому він звертається до Господа, закликає його звернути свій погляд на народ, який не відчуває сил, аби піднятися з колін і здобути волю.

« Україна тому стала Україною, що в неї був Шевченко, не загубився наш народ на одвірках історії, а визначився нарешті незалежним місцем серед вільних народів, і в цьому величезна заслуга її геніального сина»  - пише В. Овсійчук у своїй монографії «Мистецька спадщина Шевченка у європейському контексті».

  Він бачив себе національним поетом, духовним провідником свого народу. Шевченкове слово летіло в Україну, щоб розбудити дух, вселити віру у кращий день.

Княгиня Варвара Репніна  1841 року  писала:

"Він належав до тієї невеликої кількості обраних, які,  обдаровані провидінням, не мають потреби належати до якогось стану суспільства й бувають прийняті всіма з особливою увагою. Він був поет... Поет у всій широті цього слова: він віршами своїми перемагав усіх, він викликав в очах слухачів сльози розчулення й співчуття, він налаштовував душі на високий діапазон своєї захопленої ліри, він кликав за собою старих і молодих, холодних і палких."

   До кожного Шевченко приходить по-різному, у кожного він свій. Впевнена, говорячи про постать Шевченка, перш ніж щось заперечувати чи підносити до абсолюту, треба спочатку просто прочитати і   вивчити. Колись багато чого було заборонено. Українська інтелігенція, а особливо молодь, радо читала приховане, невідоме. Зараз, коли все дозволено, знання про Шевченка-поета обмежуються кількома віршами зі шкільної програми. А от про Шеченка-людину взагалі мало хто щось знає. В ці дні про нього говорять багато. Проте, Шевченко, як невмирущий образ, потребує не стільки високих і пафосних слів, як вдумливого прочитання, розуміння і усвідомлення.

Микола Жулинський: «Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа:

Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.