Вербна неділя (Вхід Господній в Єрусалим)

Неділя за тиждень перед Великоднем називається "Вербною", "шутковою" або "квітною". 

Марія Хоросницька
Вербна неділя

Тоненьким прутиком з

 вербовим котиком

Себе вітаємо легеньким дотиком...

Радісну вістку с

обі говоримо,

Що день великий н

е поза горами,

Що вже за тиждень  б

уде Великдень.

Коли Ісус Христос входив до Єрусалиму, він наблизився до Вітфагії і Віфанії, до гори, що зветься Оливної і послав двох учнів Своїх, сказавши: "Ідіть у село".
 Увійшовши до нього, знайдете прив’язане осля, що на нього ніхто з людей ніколи не сідав. Відв’яжіть його  і приведіть, і якщо хто спитає: «Нащо відв’язуєте?»,  скажіть тому так: «Господь потребує його ". Посланці ж відійшли і знайшли, як Він сказав їм. Коли ж стали відв’язувати молодого осла, господарі його запитали: «Нащо осля відв’язуєте?» Вони ж відказали: «Господь потребує його» . І привели його до Ісуса і, поклавши одежу свою на осля, посадили на нього Ісуса. 

 

І, коли Він їхав, люди стелили одежу свою і пальмове листя по дорозі. 

А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів в радості велемовно Бога хвалив за всі чудеса, що бачили, кажучи: «Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах, і слава на висоті! " З тих, які тоді перебували на вулицях Єрусалиму,  тільки один Христос знав, що,  замість земного царства, Він приносить людині Царство Небесне, замість позбавлення від земного рабства  - Він звільняє людину від рабства набагато гіршого - від рабства гріха. Він Один знав, що шлях, усіяний нині пальмовими гілками, веде до Хреста і Голгофи. Це царське прославляння Христа перед Його смертю Церква згадує для свідчення, що страждання Спасителя були добровільними.

 

 Урочистий вхід Ісуса в Єрусалим був вступом Його на шлях хресних страждань. Про цю подію розповідають у своїх Євангеліях всі чотири євангелісти (див. Мт. 21,1-11; Мк. 11,1-11; Лк. 19,29-44: Ів. 12,12-19). 

 Відтоді на згадку про цю подію віруючі напередодні свята несуть до церкви зелені гілочки дерев. У нас таким деревом стала верба, як відображення особливостей природи України.  Це дерево здавен вельми шановане серед нашого народу, тому що воно перше сповіщає про прихід весни і має цілющі властивості.

У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослуження сходяться всі - старі й малі, - бо "гріх не піти до церкви, як святять вербу". Коли закінчується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти - одне поперед одного - стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути ії по кілька "котиків" - "щоб горло не боліло", - писав Олекса Воропай у своїй книжці  "Звичаї нашого народу". 

  Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або - якщо було близько - то в полі, "щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток", а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи: «Не я б'ю - верба б'є, за тиждень Великдень, недалечке червоне яєчко!»

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви  та й дорогою, як додому йшли, а б'ючись, примовляли: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!»

У Галичині  відома ще така  приповідка: «Шутка б'є - не я б'ю, віднині за тиждень буде в нас Великдень!»

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. "Гріх ногами топтати свячену вербу", а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

Свяченій вербі приписується магічна сила.Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були; дітей, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни.

Вербу кладуть після свячення за образи, щоб охороняла хату від лихих сил.

Вербу садять на городі, коли принесуть з церкви на щастя молоді: коли верба прийметься — дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться.

Вербою на Юра виганяють худобу в поле, вперше на пасовисько, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова була, плідна, щоб у тілі була.

Вербою в давнину відводили грозові тучі — кивали свяченою вербою в бік хмар і відводили громи та град.

Свячені вербові котики  кидали в кашу, їли ту кашу в повній вірі, що через ті котики-базьки передасться людям сила весняної енергії на цілий рік. 

З освяченою вербою  після повернення з церкви обходили господарі бджільники, щоб бджоли роїлись; обходили обори та стайні й кошари, щоб худібка була здорова, плідна, щоб корови давали багато молока. 

Ковтали котики ще по дорозі з церкви, щоб не було лихоманки, щоб горло не боліло. 

Обсаджували криниці вербами, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була „пригожа та здорова".

Обсаджували копанки-калабані, в яких прали своє шмаття-білизну, щоб уберегтися від хвороб, щоб вода очищалася.

Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.

Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна леґенда про козячу вербу - один з видів верби. Леґенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп'яли Спасителя: "за це її черви точать". Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!" Козяча верба часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі "базьки" або "котики".  (Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу")